<< Главная страница

Вовк



Категории Остап Вишня ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1945р.

Оригинал Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться ïхати чи йти полювати вовка, раз i назавжди слiд обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповiдку: Не бiйсь вовка, — сiдай у хатi. Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий, — проте боятися його нема чого. Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй i досвiдчений убийвовк, — так вiн усiм розповiдав i всiх учив, що вовк — звiр надто полохливий i боязкий. - Ось послухайте, — казав усiм Кiндрат Калистратович. — Живу, як знаєте, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягає. От вовк i нанюхав моïх овечок. Продер глупоï ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, — вiвцi: ме-е-е! та й у хлiвi, — а хлiв поруч, — корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк-звiр крiпко полохливий! А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто знає, яка б неприятнiсть вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду... А Кiндрата Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину. Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо: Не бiйсь вовка! Полювати вовка — це для мисливця i честь, i обов'язок, бо хто ж таки не почервонiє й очей долу не спустить, коли йому скажуть: - Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторi вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од'ïли. - А де це Вербовий хутiр? - Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п'ять буде. Як доïдете до могили, так дорога влiво пiде, тiєю дорогою й ïдьте. Ярок переïдете, берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i в'ïдете... - А вовки хiба в самому хуторi? - Ну, на хуторi спитаєте кривого Степана, — вiн знає, де вовки. Той усе на свiтi знає. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав. - Чи не в Перещепиному це лiсi? — кидає Кiндрат Калистратович. - Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж ïм бiльше бути, як не в Перещепиному... I лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема? - Закурюйте? - Так почекайте, — устряв знову Кiндрат Калистратович. — Як у Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора ïхати? Перещепине — воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий — так вiн же бiля Кучерявоï балки... То, може ж, то вовки з Кучерявоï балки? - Мо'й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, — волосся дротом! - Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це — в Кучерявiй! - Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, — його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знає, бо охотник давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав. - Ну, поïхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали! - Щасливоï! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка! - Закурюйте! - Спасибi. Так, як ярок переïдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, — государству ж збитки якi. Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi! II Ну, значить, переïхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр. - Тррр! Драстуйте, бабусю! - Драстуйте! - Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе? - Кривий Степан? - Еге! Охотник! - Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн... Одна... Друга... Третя... Четверта... П'ята... Шоста... Сьома... за четвертою хатою повернете в уличку. Тiєю вуличкою у самiсiнький двiр так i в'ïдете. - Спасибi, бабусю! - Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов. - Та то вже як там буде! За четвертою хатою вулички нема. Стали. Бабуся кричить: - Та куди ж ви? Вже проïхали! - Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта! - Дивись, а я думала — четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку i прямiсiнько в двiр. - Драстуйте, Степане! як вас?... - Iванович... - Степане Iвановичу! Це ви охотник? - Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер... - Вовки, кажуть, одолiвають тут вас? - Нi, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що... Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько... Лисичку iнодi торохнеш... Буває... - А троє овець хто зарiзав? - Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика... - А телицi зад хто од'ïв? - Що ви, товаришi? Це — брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од'ïдать... Хто ж це вже пiдкопується?! - Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв! - Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони — зади од'ïдають? Хай знiмають, коли не вiрять! Розтлумачуєте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюється. - Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь? - Говорили, що кiлометрiв за п'ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що справдi нiби комусь зад од'ïли... Не знаю тiльки кому — чи телицi, чи комусь iншому... III - Поïдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуємо, — каже Кiндрат Калистрато-вич. — Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки є справжнiй мисливець, бо має i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знає, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою. - Поïдьмо! Забились, так уже поïдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо! Поïхали. Кiндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдає про вовчу облаву. - Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягає на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од'ïдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знає, де вони є, бо прислухається до ïхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає ïх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначається облава. З'ïздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки... Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боïться прапорцiв... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лiсi тихо-тихо... Iнодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел... Ви стоïте й прочiсуєте зором свою територiю: де стежка, де галявина, — щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде — чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на ïхню територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляє старшина загонщикiв... Не лiс там у загонщикiв, а пекло. — Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! — Пекло це прямує на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки — то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки — атомна бомба. Стрибок зайця — мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця — тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин — стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його єством своïм усiм. I от — мiж кущами — мельк! — сiре. Раз на мене — вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще — пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, — на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики: - Скiльки взяли? - Трьох! - Скiльки пройшло? - Два! - Ех, ви! Як же це ви зiвнули?! I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави... - А тодi, пам'ятаю... - А тодi... - А раз... Та що там говорити... Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь. Слухачi зачарованi... IV Iдете, значить, ви на Попiвське. Обабiч дороги, аж ген-ген — куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна колгоспноï озимоï пшеницi. А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб... Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоïть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй — батiг, що загрозливо навис над кобильчиною: - Н-н-н-о! Н-н-н-о! - Куди летиш, дядьку? - Вовк! - Де? - Отам, на горi, на пшеницi! Мишкує! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмує: - Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буває. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо... Пiдтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець. - Он! — аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимоï пшеницi стоïть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхує. Потiм починає гребти лапою землю. - Хлопцi! — шепотить Кiндрат Калистратович. — Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiєï вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, ïдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли. Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, — легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича. Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив. Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю. Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньоï хати одчайдушний крик: - Тату! Нашу сучку вбили! I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян... Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання... А через хвилин п'ять ясно вже було все: — П'ятдесят i не менше! Зiйшлися на тридцяти. - Та заберiть семеро цуценят, бо чим я ïх годуватиму! Ïдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив: - Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле... А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав: - Тiльки ж той був без цуценят.
Вовк


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация