Вальдшнеп



Категории Остап Вишня ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1945р.

Оригинал - Що, може, на вальдшнепiв поïдемо? — запитав я свого вiрного товариша по охотi. — Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, — та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! Поïдьмо, провiтримося трохи. - Нi, не поïду! Весняноï охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я — ворог весняноï охоти! - Чому? Навеснi в лiсi краса яка! - От тому, що краса, я й ворог! I замислився-замислився мiй вiрний товариш. А потiм питає: - Ти молодим коли-небудь був? - Здається, — кажу, — був! Та й що з того? - Було й менi, — вiн каже, — колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такоï постатi, таких очей, такоï коси, такого голосу i такого погляду, — от заприсягаюся тобi! — нi в кого в свiтi не було! Моï очi i моï кучерi, i все, що в грудях моïх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене. - У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, — сказав я Галi. - А я чекатиму. У клунi, — зашарiлася-зашарiлася Галя. Настала субота. Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене: Коли б уже вечiр, Та й повечорiло... I довго батюшка тоï суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i мати — все щось товчуться, все товчуться... I чого, — ти менi скажи, — в отакi суботи час не рисаками ïздить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я своï кучерi розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'ïночка. I пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май. I липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле. I цвiв бузок, i конвалiï цвiли. I солов'ï, а солов'ï!! Щось неймовiрне! Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своєю коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула своïм тепленьким тiльцем шоколаднi яєчка. Вiн благав ïï: Люби! Люби! Люби! Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй! На хвильку зупинився i знову: Люби! Люби! Люби! I кожне оте його люби!, кожне його цiлуй!, вилiтаючи з гарячих солов'ïних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй i вiночком квiтчали трепетне серце його коханоï, що грiла пiд кущем майбутнiх солов'яток своïх. I йшов я, пам'ятаю, через леваду... Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок iз камiнчиками грається: пiдбiжить, плюсне на камiнчик, блисне смiхом i побiжить далi. А над левадою — нiжнi-нiжнi шати з золотого серпанку, прозорi-прозорi, як Галинi очi, — прозорi, аж до неба од зеленоï на левадi трави золотi шати. А далi верби стоять, стоять — анi шелесть! — думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз... I от я на перелазi. Став. Серце тьох-тьох-тьох! ...Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тiльки — ой! - До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi! Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу. Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав. Я плакав. Плакав не з болю — нi. Я плакав, бо я Галi не бачив. Давно це було... А й тепер, коли iнодi умовляють мене поïхати на весняне полювання, i я стану де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик, у якому i хотiння, i прохання — та де прохання, — молiння! — коли на такий крик мчить зачарований селезень i каменем падає в воду, — прекрасний, як казка, в своєму весняному вбраннi, як писанка, всiма кольорами розмальований, — я завмираю. Отакий я бiг левадою до Галi... I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озерi, я бачу себе на перелазi i... опускаю рушницю! Нi, друже мiй, навеснi я не полюю. Люблю я полювати восени. I качку, i вальдшнепа, i все... Вальдшнеп, або лiсовий кулик, — благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всiх куликiв, дзьобом i довгими ногами. Птах вiн, як сказано, лiсовий, у нас не виплоджується, а тiльки перелiтає: навеснi, коли мандрує на пiвнiч, на мiсця свого гнiздування, i восени, коли повертається у вирiй. Тодi в чагарниках, а особливо на узлiссях, з'являється у нас на Украïнi вальдшнеп, i поодинцi, i цiлими табунами, так званими висипками. Отодi ïх i полюють. Полюють з лягавими собаками i на тязi... Тяга — це та сама рiч, про яку Iван Сергiйович Тургенєв сказав: - Ви знаєте, що значить стояти на тязi? Отже, на тязi можна стояти. Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулицi, i в кiмнатi можна стояти, i на стiльцi, i на столi ми стоïмо. Так — тяга не подiбна нi до вулицi, нi до стiльця, нi до кiмнати. Тяга — це зовсiм навпаки. Тяга — це коли навеснi чи восени вальдшнеп перелiтає, тягне — з одного мiсця на друге. Вранцi й увечерi. Буває це здебiльша над ярком, над балкою, коли, примiром, у вечiрнiй сутiнi миготить понад деревами, з характерним хроканням, силует вальдшнепа. I ви його стрiляєте. Ви йдете на тягу заранi, щоб вибрати до сутiнку мiсце, обдивитися, примiрятися. Осiнь... Лiс стоïть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, пiдставляти своï вiти дощам холодним, хуртовинам снiговим. Листя з суму жовтiє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист, — умер вiн, одiрвався з рiдноï йому галузки i падає. Вiн не падає сторч на землю — нi. Йому так не хочеться йти на вiчний спокiй, лежати i тлiти серед завмерлих собратiв своïх... Вiн кружляє на галявинi, то вгору пiдноситься, то хилиться до землi. Ой, як не хочеться йому тлiти! Останнiм конвульсiйним рухом вiн поривається вгору, до свiтла, до сонця, що так пестило його, так голубило... Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю i затихає... Навеснi на його мiсцi молодий буде лист, зелений, вiн з вiтром розмовлятиме, хапатиме жилками своïми сонячний промiнь, пiд дощем купатиметься й росою умиватиметься. Щоб потiм умерти... Старе одживає, нове — народжується. - Хор! хор! хор! — чуєте ви вальдшнеповi позивнi. - Б-б-бах! - Ну що? — кричить вам з другого кiнця балки приятель. — Пудель? - Пудель! — одповiдаєте ви. - Я так i знав! — iронiзує приятель. А ви собi думаєте: - Слава богу, що пудель! Хай собi пташечка живе! З собакою так само дуже iнтересно полювати вальдшнепа. З хорошим, певна рiч, собакою. Стойка... Пiль!... Бббах!... i т. д., i т. iн. А менi здається, що не так навiть iнтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про те розповiдати. - Ральф мiй... Не встиг я вилiзти з трамвая в Свя-тошинi, дивлюсь — вiн уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне... Я за ним... Уже й Iрпiнь проминули, а вiн тягне... Бачу, вже ось-ось Коростень, а вiн тягне... - Слухай, — перебиває один iз гостей, — давай вип'ємо та закусимо, потiм уже хай вiн далi тягне...
Вальдшнеп