<< Главная страница

СамI собI шкIдники



Категории Остап Вишня ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Колись, давненько вже, поïхав я навеснi до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi. Просто так поïхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi... Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку. Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай, ремствував, що в пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i кидав на межу: - Бур'ян! Шкiдники! - Красивi ж, — я кажу, — квiти! - Красивi, та вреднi. Краще б я цiï краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в засiках зерна було. - Та то так! — кажу. - Я б краще, — каже директор, — гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити там i волошок, i сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв... Для таких, як ти. Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали, отут серед жита та пшеницi... На тих двох гектарах хай би собi поети декламували: Колокольчики мои, Цветики степные... - Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих степных цветиков, — додав директор. В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махає ним i кричить: - Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!... Куди це ви лiтали, друзi моï найщирiшiï? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв. - От якби рушниця, — кажу я, — можна було б кiлька штук з одного пострiлу збити! Скiльки ж ïх! - Я б тебе, — каже директор, — стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б пiсля того вже стрiляв... I серйозно каже. - А що таке? — питаю. - Та ти знаєш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вмiли брати. - За вiщо? - Та ти ж нiчого не знаєш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж моï хорошi, — дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. — То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'ïдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тоï, ну, як черви! Коли де не вiзьмись — чибiси! Оця зграя! Сiли на моï буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили моï буряки, — щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене: - А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою? - У мене, — кажу, — благополучно. Спочатку було чималенько ïï з'явилося, ну я вжив заходiв, — знищив. - Як? - Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi — вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв: - От бачите, — каже, — як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... — i т. д. i т. iн. - Взагалi — я героєм вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й ïздити повз буряки, щоб не наполохати моïх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж ïм не поставиш! А ïй-богу, я б ïм банкета влаштував! А ти — стрiлять. Я б себе стрельнув! * * * Птахи — друзi нашi. Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда. Не було це, розумiється, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, — горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яєчка. Як ми туди видиралися — i досi недопойму. Тепер би нiколи не видерся. I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз. Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися. Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи: - Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибирає ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?! Покладуть на лаву, а тодi до сестри: - Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько, скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: Драстуйте! А тодi нахиляться та: - Де тобi болить, синочку? - Отут, мамо! - Боже мiй, боже мiй! I чого б ото я лазив, i чого б ото я падав?!. - Я не буду бiльше, мамо! - Так i калiкою ж можна бути. Боже мiй, боже мiй. Дуже болить? - Дуже. - О царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобi молочка? Приходить баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зiлля. - Та вмочи чистеньку ганчiрочку в оце зiллячко й прикладеш. Воно й полегшає. Пiсля такоï гороб'ячоï аварiï довгенько було одвертаєшся вiд бантини, i вiд горобцiв: - Подохли б вони йому! Горобцi! Терпiли вiд хлопчакiв i ластiвочки, та й садовi та лiсовi пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижi... - Я соловейка у верболозi назнав! Або: - А горличка, знаєш, де кубельце звила? I не пам'ятаю, щоб хтось вдома чи в школi говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гнiздечок. Хiба ото як принесеш у пазусi додому гороб'ятко-пiдлiтка, ще з заïдами, та пустиш у хатi, то бабуся, було, скажуть: - I навiщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж iще маненьке. Пусти його, не муч! * * * Ми знаємо, що дiти трiшки варвари. Наш обов'язок з дитинства прищеплювати любов до лрироди, до рослин, до тварин. I до свiйських, i до диких. Чи не вiд того нашi птахи i тварини дикi, що ми самi дикi? Пам'ятаю, був я в Асканiï-Новiй. Вiдомо, що там аклiматизуються найдикiшi тварини. Але що мене найбiльше вразило? В Асканiï тодi був великий ставок, навiть кiлька ставкiв, де багато було дикого птаства: диких качок, гусей, лебедiв i т. iн. Нiкого вони не боялись, плавали собi спокiйно, коли ви пiдходили до ставка. Недалечко вiд стежки, пiд очеретом, сидiла на яйцах дика гуска. А пiд ганком, в будинку, де нас помiстили, спокiйно висиджувала дiточок дика качка-крижень. Ми ходили по тому ганку, стугонiли, отже, ногами, а крижень спокiйно собi сидiв на гнiздi. Чому це так? Тому, що нiхто в Асканiï-Новiй не полохав птахiв, не тюкав на них i не кидав грудками. Сидить в нас усерединi якась така лиха личина, що нiяк ти не можеш спокiйно утриматися, як побачиш щось дике. От вгледить хтось, примiром, зайця. Хоч вiн малий, хоч вiн старий, чи ж вiн стримається, щоб зразу не: - А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Ф'юïть! Го! Го! Го! Заєць з переляку вже в другiй областi, а вiн бiжить за ним i арярякає: - А-ря-ря! А-ря-ря! Я нiяк не можу забути Л. М. Толстого, як вiн змалював, пам'ятаєте, бариню. Ïхала бариня санками, взимку, значить. Снiгу було багато. Бариня, як бариня, в мiховiй ротондi i т. д. I вискочив заєць. Так бариня не втрималась, вискочила iз саней i помчала, арярякаючи, за тим зайцем. Упiймати хотiла. Бiжить, плутається в ротондi, падає... А бiжить i арярякає. Як це характерно! Як це типово! А дику козу, коли ми побачимо: I тю!, i го-го-го!, i аря-ря-ря! Так хiба ж пiсля цього тварини не будуть дикi? А скiльки знаємо прикладiв, коли в заповiдниках чи в заказниках тi ж самi зайцi, тi ж самi дикi кози вiд людей не тiкають, людей не бояться i часто-густо пiдходять до людини й беруть корм iз людських рук. Та хiба не можна всю нашу чудесну краïну зробити таким заповiдником?! Це — залежить од самих нас! * * * Серед птахiв i серед звiрiв дуже небагато є шкiдливих. Звичайно, не можна милувати таких птахiв, як деякi кiбцi, щулiки, як сiра ворона i т. д., що нищать корисних птахiв. I ïх самих, i ïхнi гнiзда треба нищити, руйнувати. Не можна, ясна рiч, залишати в спокоï вовчi лiгва i самих вовкiв, цих ворогiв нашого господарства. А яке ми маємо право руйнувати, наприклад, качачi гнiзда? А ми ж знаємо, що по деяких мiсцях навеснi мiсцевi пожильцi виïздять човнами на морськi коси, на озера i збирають повнiсiнькi човни качачих яєць. Хiба ми не знаємо, що серед нас чимало є мисливцiв, що назнавши лисичачу нору з маленькими лисиченятами, беруть лопати, йдуть i розкопують тi нори, нищачи цiлi лисичачi виводки. Хiба ми не знаємо, що єсть мисливцi, що не слiдкують за своïми собаками-гончаками, собаки бiгають-навеснi по полю й нищать маленьких зайченят. Прибiжить такий собака додому, пузо в нього як не лусне, а хазяïн ляпає його по пузi й самозадоволено всмiхається: - Ну, скiльки сьогоднi зайченят iсхамкав? Га? I це роблять не дiти. Далеко не дiти! Ясно, що в таких батькiв i дiти такi, що не минають жодного пташиного кубельця... Боротися з цим нам треба люто. * * * А вiзьмiть нищення по наших рiчках та по ставках риби гранатами та пляшками з вапном. Це ж звiрство? Скiльки гине малька вiд такого вибуху. А ми робимо. А коли скажеш такому рибальцi: - Що ви ото робите? Навiщо ви нищите рибу? Вiн на вас подивиться i прохрипить: - Що? Мо' хочеш спробувати бомби? Паняй, доки цiлий! * * * I родина, i школа, i пiонери, i комсомольцi, i мисливськi товариства, i вся громадськiсть повиннi взятися за охорону нашоï чарiвноï природи: i птахiв, i звiрiв, i садiв, i лiсiв... Не можна сказати, що в цiй справi в нас нiчого не робиться. Робиться. Є у нас i юннати, i школа, i пiонери не стоять осторонь вiд охорони нашоï природи, але цей рух, рух за природничий розквiт нашоï Батькiвщини має бути всенародним. Берегти треба наше багатство, наше народне господарство! Берегти як зiницю ока! Нема стiльки шкiдникiв серед тварин, як є ïх серед нас, серед людей! Ми — самi собi шкiдники!
СамI собI шкIдники


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация