Отак I пишу



Категории Остап Вишня ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1954р.

Оригинал I Як ви пишете? З такими запитаннями частенько звертаються слухачi до всiх письменникiв мало не на всiх лiтературних вечорах, де письменники читають прилюдно своï власнi твори. Звертаються з такими запитаннями вони й до мене. - Як я пишу? Колись, замолоду, на такi запитання вiдповiдалося жартома так: - А так пишу: беру папiр, беру олiвця, сiдаю собi та й пишу собi... Така вiдповiдь, видимо, не зовсiм задовольняє або, певнiше, зовсiм не задовольняє запитувачiв, бо запитання не припиняються, а навпаки, ïх, отаких запитiв, дедалi бiльше; отже, зацiкавленi хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповiв докладнiше. Давайте спробуємо. Тiльки заранi давайте умовимося, що в моïй оцiй розповiдi чи бесiдi не буде нiякiсiньких рецептiв про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалi художнi твори, бо я дотримуюсь тiєï думки, що навряд чи можна когось навчити писати тi чи iншi художнi твори, а от навчитися такi твори писати можна. Я розкажу вам, коли i як я почав писати гуморески та фейлетони, i, коли вдасться, — розкажу i як я ïх пишу. II Працювати в газетi я почав пiзненько, тодi, як менi вже стукнуло тридцять з гаком лiт. Чому? Я походжу iз селян. Народився на Полтавщинi. Батьки моï мали дуже багато дiтей i дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичноï освiти батьки дати менi не мали змоги. Закiнчив я сiльську школу. А далi що? Про гiмназiю чи взагалi про якусь iншу середню освiту i мрiяти годi. Що робити? Хазяйнувати вдома — нi на чiм i нi над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дiтей у люди. Десь батько дiзнався, що вiн, як колишнiй солдат, мав право вiддати сина на казьонний кошт у вiйськово-фельдшерську школу, а таких шкiл на Украïнi тодi була тiльки одна — в Києвi. Чому саме батькiв привабила вiйськово-фельдшерська школа, а примiром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтавi? У Полтавi треба було найняти для учня квартиру i т. д., а в Києвi все це було казьонне, хоч за навчання потiм треба було вiдслужити фельдшером у вiйську. Закiнчив я вiйськово-фельдшерську школу. Працював фельдшером i далi вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном iспит за гiмназiю на атестат зрiлостi... Для цього менi довелося затратити мало не десять рокiв. Виходить, що середню освiту я дiстав уже тодi, коли менi пiдкочувалося пiд тридцять лiт. Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як ïй, мовляв, тепер дуже трудно: у неï тепер i семилiтки, i десятилiтки, i технiкуми, i унiверситети, i iнститути, i заочнi вищi учбовi заклади, i академiï... Не знаєш, за що вхопитися... Тепер тобi стукнуло двадцять три, — ти вже або iнженер, або лiкар, або педагог, або бiолог, або геолог, або, або, або та ще раз або... А нам було значно легше: закiнчив двi, три, а найбiльше чотири зими освiти, хапайся за батiжок i — цабе, рябе, тр-р-р-р!. I то не на своï воли, а на куркульськi або на помiщицькi! Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такi є на свiтi, що вмiють вiрша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мрiялося... Фельдшерувати менi пощастило з одним дуже освiченим лiкарем, який кохався в лiтературi, сам писав, чудесно знав украïнську мову, був знайомий з Лесею Украïнкою. Ну, по службi ото iнодi напишеш якогось там чи акта, чи.щось iнше, даєш йому на пiдпис, вiн читає... Якось вiн мене запитав: - А ви нiколи не пробували в: газети писати? - Нi, нiколи. - А ви спробуйте! Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), понiс до редакцiï, де мого дописа i викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газетi. Украïнською мовою я говорив з дитинства. Вчився в росiйськiй школi, бо, як ви знаєте, за царя украïнських шкiл на Украïнi не було зовсiм. Як ми, украïнськi селянськi дiти, говорили й писали, закiнчивши двi-три зими сiльськоï школи або пройшовши солдатську царську муштру? Хтось колись про нашу говiрку сказав дуже дотепно: Ни по-русски, ни по-малорусски, а так — мало по-русски! Лiкар, з яким я працював, розкрив передо мною красу украïнськоï мови i багато менi допомiг в ïï вивченнi. Книжки, розумiється, я читав i росiйськi, i украïнськi. I багато читав. 1919 року були спроби виступiв моïх у газетах, але постiйна праця в газетах почалася 1921 року в Харковi, в редакцiï газети Вiстi ВУЦВК. III Мову украïнську, вже й лiтературну, я, як на той час, знав пристойно. Прийшов я в Харковi до редакцiï газети Вiстi ВУЦВК та й кажу: - Чи нема у вас якоïсь роботи? - А що ви вмiєте? - Знаю украïнську мову! - О! Нам такi люди потрiбнi! Треба вам знати, що тодi знавцiв украïнськоï мови було обмаль. Декотрi з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь iще не попiдростала... За найкращого знавця украïнськоï мови в редакцiï Вiстей, крiм редактора, вважалася зав. iнформвiддiлом (така була посада) Оксана X. До неï було мене й направлено. Iспита я склав блискуче i того ж дня ввечерi вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська робота. Було це, я ж кажу, 1921 року. У квiтнi. А тепер уже 1954 рiк! А газетярська моя робота як почалася, так i досi не припиняється. I, як по секрету вам сказати, i досi я вважаю себе в общем и целом за газетяра. Працюю, значить, я собi в редакцiï та й працюю. Перекладаю собi та й перекладаю. Вдачi я змалку був не сказать, щоб дуже сумноï, а зовсiм навпаки: по молодостi смiялося весело та розложисто. Одного разу, перекладаючи закордоннi телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт iз закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потiм сам собi подумав, а чому менi не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмiшки, чи гуморески. До речi, менi i тодi, i тепер не дуже до вподоби французьке слово фейлетон. Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своïх речей вигадав назву — усмiшки, i це слово я люблю куди бiльше, нiж слово фейлетон... Хоч фейлетон уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово усмiшка нашiше вiд фейлетону. ...Так написав ото, значить, я усмiшку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми i поклав на стiл Оксанi X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всi ми, i начальство (заввiддiлом), i пiдлеглi, в однiй кiмнатi. Прочитала Оксана переклад, читає усмiшку. Починає реготатися. Схопилася i, регочучи, кудись побiгла. Прибiгає i показує менi редакторову резолюцiю: Надрукувати в завтрашньому номерi газети... Бий тебе нечиста сила! — думаю собi. А сам, розумiється ж, радий! Ще б пак! - А як пiдпишемо фейлетона? — питає Оксана. Я беру в неï свiй твiр i пiдписую: Оксана. Таким робом перший мiй фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у Вiстях, з'явився за пiдписом Оксана. Чому? З цього видно, що серйозноï ваги цьому фактовi я не надавав i бути фейлетонiстом чи взагалi письменником не гадав. Праця в газетi менi полюбилася, кидати ïï я не збирався, а думав: хiба мало є працiвникiв у газетi, — i не письменникiв, i не фейлетонiстiв, а прекрасних журналiстiв, без яких газета не може iснувати? Працюватиму, — думав я собi, — а там видно буде, на що воно закандзюбиться... Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював iз захватом. Зранку в редакцiю приходив, вискакував на годинку, на обiд i перед свiтом другого дня приходив додому. Життя минало в редакцiï. Був я i за перекладача, i за редактора мови, i за зав вiддiлами, i за секретаря редакцiï, i за редактора журналу Червоний перець, i за редактора лiтдодаткiв. Не одночасово, розумiється. А то одночасово у Вiстях я був за редактора мови й за фейлетонiста, а в Селянськiй правдi за вiдповiдального секретаря. Попрацювалося, — нема де правди дiти! Разом iз Вiстями видавалася i газета Селянська правда, яка першi часи шкутильгала, бо часто мiнялися редактори. Я в Селянськiй правдi працював за секретаря. Сидиш, було, в кiмнатi, заходить товариш: - Драстуйте! Я — ваш редактор! - Дуже приємно! Дивишся, за мiсяць-пiвтора вже це дуже приємно говориш iншому товаришевi. Редакторами Селянськоï правди довший час були товаришi, якi, приïхавши до Харкова, чекали призначення на роботу. - Попрацюйте в Селянськiй правдi, доки пiдберемо вам вiдповiдну роботу! Часто й густо редакторство в Селянськiй правдi — то була робота за сумiсництвом. Газета виходила тричi на тиждень. Отож i було, як правило: - Ви робiть, а я забiжу перегляну! - А передова? - I передову напишiть! - А про що? - Пишiть про кооперацiю! - Та минулого разу писали про кооперацiю! - Нiчого, нiчого! Не пошкодить! Пишiть про кооперацiю! Обов'язково, було, редактор забiжить переглянути передову. - Добре написано, дуже добре! Тiльки кiнця нема! - Як нема? - У кiнцi додайте: А через те давайте хлiб i конi для Червоноï Армiï! Писалася передова про мiжнародне становище, про культосвiтню на селi роботу, все дно кiнець додавався обов'язково: А через те давайте хлiб i конi для Червоноï Армiï. - Та якось воно тут вродi... — Нiчого, нiчого! Добра якась душа прочитає та, дивись, iще раз вивезе хлiба на продпункт! Друковане слово — воно своє робить! Був i такий редактор. - Товаришу редакторе! Коли буде передова? - А газета хiба виходить? — запитує редактор. - Не виходить, бо нема передовоï! - А раз не виходить, так навiщо ж передова? За дванадцять рокiв безперервноï технiчноï роботи в апаратi редакцiйному було всього! Проте з яким захопленням згадуються цi роки! Стiнних газет тодi в наших редакцiях не було. От я взяв та й написав усмiшку для внутрiшнього вжитку про справи редакцiйнi. Про всiлякi такi курйознi, бiльш-менш типовi явища в редакцiйнiй нашiй роботi, про чудернацькi вчинки рiзних редакцiйних спiвробiтникiв-дивакiв (а де ж ïх, скажiть, нема?!). Смiху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене i згубило! Уже редактори почали: - Ви вмiєте, та не хочете! - От на таку тему треба фейлетона! Розумiєте, треба! - Та не вийде в мене! - А ви спробуйте! Про редакцiйнi справи ж вийшло! Напишiть! Почав писати. Iнодi виходило, iнодi не виходило... Згодом почало частiше виходити, нiж не виходити. Почалося частiше братися за Гоголя, за Щедрiна i за Чехова... Читав, думав: Чому смiшно? Звiдки смiх? Дiставав словники, збiрники приказок... i т. д., i т. iн. I прислухався. Прислухався i в трамваях, i на базарах, i по ярмарках, i по поïздах, — чому смiються, чого так весело?... I записував. Чому я про все це пишу? Ми ж з вами бесiдуємо про те, як я починав свою роботу в украïнськiй сатирико-гумористичнiй лiтературi. Я не можу вам сказати, чи всi так починають i чи взагалi так слiд починати. Я не маю сумнiву в тому, що тепер, коли ми маємо iнститути лiтератури, iнститути та факультети журналiстики нашiй молодi буде значно легше починати, нiж було нам. Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусiнького пiд собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришiв буде висвiтлене у вишах. Буде основа, на якiй уже вишиватимуться вiзерунки. А ми — самi снували, самi й вишивали. IV - Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як? А давайте я вас запитаю: - Чому один письменник пише романи, другий — вiршi, третiй — драми, комедiï i т. д., i т. iн.? Є, розумiється, письменники, що можуть i те, й те, й те, а втiм, один iз жанрiв у нього виходить краще, нiж iнший. Пише, примiром, чудеснi лiричнi пiснi поет-сатирик наш Сергiй Воскрекасенко, але в сатиричних своïх вiршах вiн i сильнiший, i плiднiщий. Силу-силенну таких прикладiв можна навести. Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними гвинтиками в головi, але кожна людина має до чогось певного бiльший потяг, бiльше покликання, нiж до iншого. А коли в людини є потяг чи покликання, примiром, до сатири, до гумору, вона ними, — сатирою та гумором, — бiльше й цiкавиться, бiльше вивчає класикiв сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власнi зерна сатири та гумору. Кiнець кiнцем сатира та гумор робляться справою ïï життя, ïï фахом, коли мова йде про лiтературу. Розумiється, що все це розвивається не само по собi, а в загальному процесi розвитку нашоï лiтератури i взагалi культурного нашого життя. М. Є. Салтиков-Щедрiн писав, як ви знаєте: Лiтература знає такi людськi дiï, якi мають у собi певну мiру загадковостi i щодо яких публiка ще не з'ясувала, порочнi вони чи доброчеснi. Фiлософи пишуть, з метою пояснити цi дiï, цiлi трактати; романiсти беруть ïх за основу багатотомних творiв; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю смiху. Ця зброя дуже сильна, бо нiщо так не збентежує порок, як свiдомiсть того, що його вже викрито i що з приводу нього вже залунав смiх11. - Ну, правильно, — ви своєï. — I потяг, i покликання до сатири та до гумору в нас єсть, i познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класикiв, стежимо за новими явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi i навiть, бажаючи працювати в лiтературi, закликали для цього на допомогу зброю смiху! Все зробили! А все ж таки — як писати фейлетони? Як писати гуморески? Я можу вам розповiсти, як, як менi вiдомо, пишуть чи писали iншi письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я ïх сам писав, але як взагалi писати, не знаю i порадити нiчого не можу! Ви гадаєте, що я не цiкавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, нiхто нiчого певного менi не сказав. - Як ви пишете? — питав я. - А так: пишу, та й уже! Один iз вiдомих письменникiв-сатириконцiв (був до революцiï в Петербурзi журнал Сатирикон) писав, кажуть, так: сiдає за стiл, перед ним чотири смуги паперу, на кожнiй лежить авторучка, вiн на одну тему пише чотири варiацiï гуморески i кожну варiацiю окремою ручкою. Несе цi чотири варiацiï до редакцiï i читає редакторовi. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника: - А п'ятоï варiацiï у вас нема? Я не думаю, щоб твiр дуже вже залежав од авторучки та вiд паперу. Колись до мене завiтав був народний художник СРСР Анатолiй Галактiонович Петрицький. Сидiли ми, гомонiли, курили. Анатолiй Галактiонович одiрвав од коробки з-пiд цигарок кришку, взяв навпiвспаленого сiрничка, вмокнув сiрничка в чорнило, сидить i дряпає, так собi — мiж iншим, сiрничком по картону. А вийшов чудесний портрет. Крiм, отже, матерiалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба. Якось улiтку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селi на Полтавщинi, над рiкою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкiна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Вiн одразу, що називається, з маху з росiйськоï мови без єдиноï помарочки переписував мовою украïнською цiлi сторiнки. Один варiант. Потiм таким от способом — одразу другий варiант. Читається потiм перший варiант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потiм iще шлiфував переклади, але того вже я не бачив, я розповiдаю про те, чого був свiдком сам. Усi ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як вiн працював! Скiльки вiн правив, скiльки i ним самим, i для нього кожний твiр було переписувано.. А потiм iще правка в коректурi, коректура коректури, коректура в гранках. Вiд цього хiба твори Л. М. Толстого були менш художнiми? Навпаки! I хiба така кропiтка над творами робота принижує велич Толстого? Якось я запитав сина нашого украïнського видатного новелiста: - Коли не секрет, розкажiть, прошу вас, як працював ваш батько? - А чому, — вiдповiдає син, — це секрет? Нiякий не секрет! Щоранку з батькового кабiнету вигортали купи подраного паперу. Але ж дивувалися письменниковi сучасники, дивуємося ми, цiлий свiт дивується, як можна одним словом передати психологiчний стан людини, двома-трьома словами намалювати цiлу картину, а на однiй-двох сторiнках дати соцiальний стан цiлого вимученого народу! Кожний робить, в даному разi пише, як умiє! V Найважче i найнеприємнiше писати про себе. Я ще раз кажу, що не маю жодного намiру давати якiсь певнi рецепти, як писати, та ïх, тих рецептiв, i нема. Я спробую розповiсти, примiром, чому i як я написав свою Зенiтку, бо iз моïх творiв ïï, мабуть, чи не найбiльше знають. Зенiтку написано пiд час Великоï Вiтчизняноï вiйни. Менi хотiлося в тi тяжкi, грiзнi часи написати щось дуже веселе, таке, щоб i моя робота спричинилася до того, щоб люди i на фронтi, i в тилу таки по-справжньому засмiялися, та не засмiялися, а просто-таки зареготалися. Одночасно щоб моя гумореска вiдiгравала й певну, сказать би, мобiлiзацiйну, пiдбадьорювальну роль. Героями Зенiтки я вибрав двох дiдiв: дiда Свирида та його кума. Чому я вибрав дiдiв? Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтiвку, то бодай вила. Я зробив старого дiда партизаном (а хiба таких не було?), а в партизанах навiть кволi дiди не сидiли без дiла, а хоч обiд хлопцям варили та конi пасли. Чому я навiв приклад вiйни дiда Свирида з його бабою Лукеркою? Це — смiшно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технiкою, своєю вiйськовою наукою, — хоч якi ви дуже такi муштрованi, дуже такi сильнi, дуже на вiйськовiй справi практикованi, — нашi дiди битимуть вас, маючи в руках не вдосконаленi зенiтки, а звичайнiсiнькi вила-трiйчата. Дiдiв, що попадали з кислицi, я прозвав льотчиками. Такi контрасти: зенiтка й вила, цiла вiйськова муштра з одного боку i баба Лукерка з другого, таран i спiдниця i т. д. Та ще коли старi дiди по-своєму вживають у розмовах вiйськових термiнiв (а хiба не поприщеплювалися такi термiни до нашоï мови за час вiйни?!), — от i вийшло, кажуть, дуже смiшно. Зенiтку свою я вигадав. Живого дiда Свирида, того, що дiє в Зенiтцi, на свiтi не було. Але я певний, що подiбнi дiди були, бо, якби ïх не було, я б погрiшив проти художньоï правди i читач обов'язково десь, колись, — не тепер, так у четвер, — запротестував би... Читача не обдуриш! За десять рокiв життя Зенiтки я протесту жодного не чув. Я розповiв про те, чому я написав Зенiтку. Як я ïï написав? Це вже справа складнiша. Iз Зенiткою я мучився довгенько. Було багато сумнiвiв, чимало побоювань! А чи не образяться нашi солдати, нашi офiцери, що я ïхню титанiчну, героïчну, смертельну на вiйнi боротьбу порiвнюю з вiйною дiда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазi фашистську армiю, а раптом комусь спаде на думку, що я — аж подумати страшно! — недооцiнюю труднощiв боротьби. Чи не образяться нашi безстрашнi соколи-льотчики, що найсмертельнiшу в ïхнiх руках зброю — таран — я воджу до тарана дiдом бабиноï спiдницi? Ще тiльки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моïми читачами: чи не може таке трапитися?... А хто напевно мiг сказати, трапиться чи не трапиться? Вирiшив писати! Сам собi подумав вся справа в тонi, в пiдходi, в певних межах. Узяв та й написав. Технiчно як я ïï написав, питаєте? Я ïï не написав, а розказав. Було це в Рязанськiй областi, де моя родина жила в евакуацiï. Я приïхав до неï. В хатi було холодненько, був лютий. Уночi не спалося, а бiльше хукалося. Хукав я, хукав, нiякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукується. Розбудив я дружину. - Ти не змерзла? - Змерзла! - Слухай, я тобi щось розкажу. - Перед свiтом? Може, це тобi з холоду? - Слухай, може, теплiше буде. I почав: Сидить дiд Свирид на колодках, сидить i стружить верболозину... I так до кiнця. Дружина почала смiятися. Потеплiшало. А вранцi встав, нагрiв бiля чайника пальцi, попрохав у хазяйчиноï доньки-школярки чотири аркушики з учнiвського зошита паперу в клiточку, взяв олiвця, бо чорнило замерзло, сiв та й записав Зенiтку. Так народилася Зенiтка... Зенiтка — це гумореска, написана не на фактичному матерiалi, це, сказати б, чистiсiнький авторський витвiр, домисел. Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмiшку, як про наслiдок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмiшка (чи хай буде фейлетон), що зветься: У нiч пiд Новий рiк. Матерiалом для цiєï усмiшки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспiв, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своïх родичiв, кумiв, сватiв i т. д., — призначають ïх сторожами. В одному колгоспi було виявлено по штату цiлих вiсiмнадцять сторожiв. Явище, розумiється, ненормальне, яке межує iз злочином. Треба було висмiяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посмiховисько. I таким чином припинити. Як я пiдiйшов до цього матерiалу, до цього факту? Я собi уявив, що коли в колгоспi вiсiмнадцять сторожiв i всi вони родичi чи приятелi, — ясно, що не всi вони дiди, що це здоровi, працездатнi люди, якi ховаються вiд роботи i мають за це ще й неабиякi трудоднi. Це була, так би мовити, вихiдна точка, та грубка, вiд якоï я почав танцювати... Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночi, коли вона сторож, а тому сторожевi тiльки й дiла, що в калатало калатати? От я й почав ïм роботу знаходити, на паперi, звiсно: i вони в мене i в пiдкидного грають, i борються, i на фермi симентальського бугая пiднiмають. Дiйшло до того, що комсомолка Оленка на правлiннi почала вимагати, щоб сторожам футбольного м'яча купили: хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють. А остаточно я скомпрометував сторожiв тим, що одного з них в нiч пiд Новий рiк щось украло. — Люди читали, смiялися, а дехто, напевно, i чухався. А якби я взяв та й написав: У такiм-то колгоспi вiсiмнадцять сторожiв. Розженiть ïх! Це була б не лiтература. Справа лiтератури — своïми засобами звернути увагу на певне явище, висвiтлити його, а для вжиття заходiв у нас є iншi вiдповiднi установи. Якось, бувши в однiм районi, я звернув увагу, що клуби по селах здебiльша позамикувано. Висять на клубних дверях величезнi колодки-замки. Я не допитувався, чому позамикали тi клуби, — для мене було ясно, що на культосвiтню роботу в тому районi увага невелика. Написав я фейлетона Про замки та iншi речi. Району я не називав, не називав i певного клубу, але вийшло, що я попав у точку; чимало було листiв-одгукiв на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює i т. д., i т. iн. Чому я iз смiшного саме боку пiдходжу до життєвих явищ? Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, закликають на допомогу зброю смiху... Коли б я був романiстом, i цей факт мене б зацiкавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного роману. Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пiсню... А моя зброя — смiх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собi усмiхаюсь. М. В. Гоголь сказав: Смiху боïться навiть той, хто вже нiчого не боïться., VI Де береться матерiал, для сатирично-гумористичних творiв? Радянськi письменники, сатирики та гумористи, здебiльша гуртуються бiля сатиричних та гумористичних журналiв — Перця, Крокодила та iнших, що видаються по братнiх радянських республiках. Працюють вони по редакцiях газет та журналiв. Редакцiйна пошта завжди дає такого матерiалу скiльки завгодно. Але, розумiється, найкраще бачити життя на власнi очi, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснiшими завжди бувають поïздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти i т. д., i т. iн. Сатирикам та гумористам це ще потрiбнiше, нiж комусь iншому. Письменникова зброя — мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокiйною, холодною, хай навiть i найлiтературнiшою мовою. У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ. Отож i доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матерiалами i т. д., i т. iн. Це для нас i необхiдне, i обов'язкове, без цього веселоï усмiшки не напишеш. Менi довелося повоювати зброєю смiху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними украïнсько-нiмецькими нацiоналiстами. Вся ця наволоч пiсля вiйни кублилася по всiляких схронах у захiдних областях Радянськоï Украïни. Все це вихованцi всiляких гестапо та iнших гадючих гнiзд iз своєю розбiйницькою специфiкою, жаргоном, побутом, вчинками i т. д. Розумiється, що, сидiвши в Києвi, не вивчивши цього всього матерiалу на мiсцi, менi трудно було б щось про них уïдливе написати. Треба, значить, було ïздити в захiднi областi, знайомитися з обстановкою каïновоï роботи ворогiв, говорити з мiсцевими людьми, що докладнiше знали роботу цих запроданцiв, доводилося говорити i з самими героями темноï ночi та густоï хащi. Наслiдком тiльки цього й могла вийти моя книжечка Самостiйна дiрка. Не було б моïх Ленiнград i ленiнградцi, якби я не побував у Ленiнградi, наслiдком поïздки в Запорiжжя з'явилися моï Запорожцi; всi моï мисливськi усмiшки — результат багатолiтнiх мандрiвок з рушницею... Треба вам сказати, що i в мисливських усмiшках нiчого вигаданого нема: це все власнi спостереження, все це було побачено, почуто, пережито. Розумiється, все оброблено з мого погляду. В кабiнетi наш брат багато не висидить. VII Ми, на превеликий жаль, дуже бiднi ще на теоретичнi роботи в галузi сатирико-гумористичноï лiтератури. Та появиться ж колись i теорiя. Що ж iще вам сказати? Знайте найголовнiше: Не святi горшки лiплять! Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз пiдкреслюю, навчитися можна! А нам, що вже чимало лiт працюємо на нивi сатирично-гумористичноï лiтератури, чекаючи молодоï, гарячоï, дотепноï, веселоï змiни, залишається тiльки одне: учитися, учитися та ще раз учитися! Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!
Отак I пишу