<< Главная страница

Дрохва



Категории Остап Вишня ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1946р.

Оригинал Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл — на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга — далi, на Шенгерiïвку. Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiïвку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеïвщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть. Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм. Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями: По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою и цепкой лебедой! Так ви ж не вмiєте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв... Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiïвна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, — так i тодi вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикає, — навчить вас. Так тiльки через два роки вона вам скаже: - Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi: По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою и цепкой лебедой! - От ви ïх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знає, що тако цепкая? - Я знаю, — пiдносите ви руку, всю в чорнилi. - Ну, скажи! - Цепкая... То є цiпок, так це — патериця, вродi як хлопець, вiн, а цепкая так це — патериця-дiвчинка, вродi як вона... Марiя Андрiïвна смiється i вiд смiху ще дужче кахикає: - Нi, не те, не те, — каже вона, — цепкая це така, що дуже чiпляється! - Чiпка, значить? — вигукуєте ви з усiма в хорi. - Ну да, чiпка! Так чiпка це буде по-нашому, а цепкая — це по-росiйському! Розумiєте? - Ага! — знову хором. А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марiï' Андрiïвнi: По нивi проходжу я вузькою межою, Поросшей кашкою й чiпкою лободою. - Та не чiпкою, а цепкой! - А я забув, що так треба! Так я вдруге! - Ну, ну! - Поросшей кашкою i... Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потiм у думцi самi собi кажете Ага! й з притиском переможно кидаєте: - I чiпкою лободою! Марiя Андрiïвна, посмiхаючись, лагiдно махає рукою: - Сiдай! Де тепер могилка лагiдноï-лагiдноï Марiï Андрiïвни? Уклонився б я могилцi ïï, бо вона ж, було, навчить нас О писати: Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й будеО! — а потiм розглядає зошити: - Ой, хороший хлопець! ЯкеО гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi — цукерка! Хай би на ïï могилцi навеснi, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав! Так виходить, значить, що прокашку й процеп-кую лебеду ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiєте, бо ще не навчились. Так ви волошки рвiть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв'яжiть i несiть! А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили — й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть. Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь! А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п'є. Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п'ють. А потiм, як нап'ються, то й крикнуть: - Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поïдемо! А ти з нами поïдеш? — питає мене куркуль. - Поïду, — несмiливо кажу я. - От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре? - Добре! - От i гаразд! А я й питаю вусатого дядька: - Дядьку! А що воно таке за дрохви? - Хiба не чув? - Не чув! - Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива! - Ага! От на гарбi й поïхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами. А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати: Вилiтали орли з-за крутоï гори... Але дотягали вони тiльки докрутоï, а накруту гору видертись нiяк ïм не щастило, вони зкрутоï зсовувались на початок, звiдки зновувилiтали орли. Так усю дорогу тiльки те й робилось, щовилiтали орли, а що з тими орлами далi було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, — для мене й залишилося тодi таємницею. Оце було моє перше полювання на дрохву! Коли далеченько ми вже в степ од'ïхали, один з дядькiв каже: - Подивись-но, Дороше, чи не видно? Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки! Дивився вiн довго, а потiм i каже: - Отам за ожередом нiби щось таке бовванiє! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! — каже менi дядько. Поïхали межею... Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз, пiдiйшов до гарби: - Єсть! — каже. — Семеро! Тiльки ж як до них пiд'ïхати? Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi ïхати. - Ми, — кажуть, — ïхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшеницi, а ти ïдь аж отуди, та, не доïздячи байрака, звертай лiворуч i об'ïзди ïх, дрохви, з того боку. Трохи проïдеш, а потiм завертай конi i ïдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доïдеш знову до байрака, вертайся назад i ïдь ще ближче до них. Наганяй нiби ïх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку ïдь! Зрозумiв? - Зрозумiв! - Паняй! Поïхали... Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув лiворуч i поïхав. Як доïхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) — побачив оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi. Я все робив так, як казав менi дядько Дорош. I туди ïхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв наближаючись. I дуже вже менi закортiло роздивитися ïх. Особливо отого, найбiльшого, що весь час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбiльший, а за ним i всi, — знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони полетiли не на дядькiв, а вбiк! Пiд'ïхав я до дядькiв: - То ти ïх наполохав? — питає дядько Дорош. - Ïй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися! - Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! — зiтхнув дядько Дорош. А другий: - А ну ïх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд'ïхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону... - А ти коням сiна пiдкинь! — наказав менi дядько Дорош, — та розгнуздай! Умiєш? - Умiю! Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, — i пiд ожередом, i на гарбi, як додому ïхали, i в садку, як додому приïхали, а я на ослонi дрiмав. А дядько Дорош все намагався довести, що: - Дрохва, — вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув. А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця. Полюють ïï отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза обтикують бур'яном, гiлками з листям, а потiм, об'ïздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотникiв. — А найцiкавiший спосiб полювати дрохву — це пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть. Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку. Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, — лягайте й починайте лiзти. I все придивляйтесь, щоб так перелазити — од кущика травицi до кущика будякiв чи бур'янцю якогось, кураю тощо... Лiзти найкраще на черевi, кашкета — в кишеню, голову пригнути низько до землi, бо дрохва найбiльше голови людськоï лякається! Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся! То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, — то нiчого, — то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, — нiяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок — пiвпiдситка. Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, — вiн од бешихи сильно дуже допомагає! От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок i нiякоï нi у вас, нi у сусiдiв бешихи. От що значить дрохва! Та ще до всього цього й гордовите: - Дрохву вбив! О! Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi! Дрiбницi то все! Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi. Пiдлiзти треба на пострiл, — це, значить, метрiв на п'ятдесят-шiстдесят, не бiльше! Шрiт має бути крупний — два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика. Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п'ятдесят! Останнi зусилля, ще метр — i дрохви... здiймаються й летять! Ви стрiляєтеу божий свiт, як у нову копiйку, сiдаєте, дерете натiльну сорочку i перев'язуєте колiна й лiктi! А потiм уже потихеньку йдете додому. I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри. Характер у них такий! Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву. Убив, не пiдкрадаючись, а просто так — устрелив та й вже! Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдає на буряках... Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоïв з крупним шротом. Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви. Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець. Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моïх крокiв заглушало лопотiння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, — я вистрелив, i-о, радiсть! — одна з них каменем на землю. Пiдбiг — єсть! Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше — дудочка, i до пуда ïй було дуже далеко. А проте ж — дрохва! Справжня дрохва! Додому я ïхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь. Домашнi всi питають: - Що за птиця? А я крiзь зуби: - Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi. - Правда, що дрохву вбив? - Убив! - Коли ж на дрохву? - Та заходьте, — кажу. Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, — вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi: - Знаєш, — кажу, — що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поïмо! - Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, — питаєте, — однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу: - Приготуйте, будь ласка, на завтра! - Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм — добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде. - Ну, добре! — кажу. Сповiстiв я всiх, що дрохву ïстимемо там-то й там-то, в суботу. Зiбралися ïсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк. А я ще раз кажу, що дрохвi моïй до пуда дуже далеко було! Та й чи вистачило б для такоï кумпанiï й дудака на пуд вагою?! Поïли дрохву, з'ïли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'ïли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику! Рiзноманiтноï там було, одне слово, дичини! Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не булонi пера нi пуху, а потiм спiвали. На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки. Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту: - Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму? - Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється! - Дрохва?! — перебивають вас. — Дрохву чоловiк на зиму в теплi краï проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця! - Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що? - Слава богу, що не часто вона трапляється, — перебивають вас iзнову. А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете: - Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити? - Не менше! — одказує Микола Iванович. — Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху! - Слухайте, — кажу, — Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть ïï в землi не два днi, а мiсяцiв зо два! - Не витримає, — зогниє! - От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви ïсти.
Дрохва


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация