<< Главная страница

Дилда



Категории Остап Вишня ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1948р.

Оригинал Дилда, Тимiш Iванович, такий собi є на свiтi. Прiзвище таке в нього: Дилда. Коли заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив носом, — отак: круть-круть-круть! — i сказав своïй жiнцi Салимонiï Пилипiвнi Дилдi: - Гуртове — чортове! Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником. Ну, що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд чесного радянського громадянина вимагається, — одноосiбник у нас всi громадськi права має. Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що колективна, артiльна праця кориснiша, вигiднiша, — ну, й хай собi хазяйнує окремо, — колись зрозумiє, де лiпше, — чи в артiлi, чи в одноосiбному господарствi. Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, — вовча думка сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди: - А мо' воно ненадовго? Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали. Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича Дилду та посмiхалися: - Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно не на недовго, — як думав Дилда, — а зовсiм навпаки — назавжди. От одного вечора, коли Тимiш Iванович Дилда та Салимонiя Пилипiвна Дилда (дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович Дилда говорить Салимонiï Пилипiвнi Дилдi: - Салимонько! - Га? - Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся! - Мо' сирiвцю внести? - Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа! - Мо' десь засвербiло? - Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! — аж скрикнув Тимiш Iванович Дiiлда. — Ох, i засвербiло ж, та тiльки не з того боку! Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна Дилда. У хатi було тихо. - Салимонько! — раптом промовив ТнмIш Iванович Дилда. - Га? - Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?! - Ой! — ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка, ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем лежанку. Потiм ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю, сiла сама в почви та тодi ще раз: - Ой! Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув: - Салимонько, сядь! - Я вже сидю! Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна Дилда записалися. Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами. Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами. Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав: - Стелись! Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати... Не спалося. Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди: - I чого ти не спиш, Тимочко? - Думаю! - По що ж ти, Тимочко, думаєш? - Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити! I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда. Час iшов. Колгоспи росли, розросталися. Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв... Та восени, було, до таких колгоспникiв, — у кого — ой, трудоднiв! — пiдгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно: - Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi своï! — гукав до хазяïна шофер. — Печи пироги та розпишись у квитанцiï! - Ой, хай тобi щастя! — говорив хазяïн. — Ти поможи хоч вивантажити! - Допомогти можна! - А на пироги забiгай, будь ласка! - I забiгти можна! Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда, як записалися до колгоспу, — сильно дуже почали болiти. До непритомiï просто! Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. — Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись! - Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, — воно як штриконе, — криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам — паляниця i та шкодить! Як з цiлоï починаю та ще з четвертиною сала, — штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба Волосиха, — а вона баба тямуща! — казала, що то якась сурйозна дуже мужеська болiсть! Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну Дилду, навпаки, — брало отут — пiд грудьми: - Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить — гвалт! В очах у мене нiби курка зозуляста — ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби й розпливлося... А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А потiм пiшло-пiшло-пiшло, — звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, — а вона баба тямуща! — казала, що то якась сурйозна дуже женська болiсть. Сильно дуже хворiли Дилди — i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна. Одпускало ïх тiльки тодi, коли треба було до мiста ïхати, — чи там яєчка везти, чи масло, чи там картоплю... Довго тривала така у Дилдiв хвороба. Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича Дилди днiв iз тринадцять, а в Салимонiï Пилипiвни днiв не менше як одинадцять... Ну, й що? А нiчого! Вигнали Дилдiв iз колгоспу. I добре зробили.
Дилда


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация