Дика гуска



Категории Остап Вишня ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1946р.

Оригинал Дика гуска — це таки справжня гуска, тiльки — дика. Ïï можна ïсти, — так, як i свiйську гуску, — з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею i так. Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб ïï смажити навiть так, без пряженоï капусти й без яблук, — ïï обов'язково треба заполювати. А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Украïнi дуже-дуже рiдко плодиться, а тiльки перелiтає навеснi на пiвнiч, а восени — на пiвдень, — отже, тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що: - Та, — мовляв, — гусей там набив! Приходьте! Говоримо ми це без нiякоï пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцевi. Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп'янщинi. Рiчка Оскiл — чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими вiями. Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться в нiй дуже рiдкiсна риба — верезуб. А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам'ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в ïхньому Осколi таке плаває, що бiльше такого нiде не плаває. Ну, бог з ним, хай плаває. Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску — казарку. Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла, проте ми ïï заполювали. Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм. Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоïв, а я свого гаманця забув удома. Але вiн мене заспокоïв. - Ти, — каже, — не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: ïстимемо разом! Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неï прострелено не було, i вона собi ходила, i навiть доки ми збиралися ïхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже ïсти крихти з паляницi й пити воду. Ми довгенько збиралися виïздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiєï, як пак вона? — та отiєï, що ото: Де ти, хмелю, хмелю, зимував, Що й не розвивався... Як ïхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки: Сама буду поливати Дрiбною сльозою... А хазяïн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:...сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю! Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд. - Що воно таке? — питалися вони. - Охотники поïхали! Спiвали ми аж до самоï станцiï. На станцiï сердечно попрощалися з хазяïном i сiли у вагон. Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героïчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне: Думи моï, думи моï, Лихо менi з вами. Дiйшли до запитання: Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? - та й замовкли. Позiхнули й сказали один одному: - Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами. Лаштуємося ми спати. Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути. Ïхали ми у м'якому вагонi. Приятель таки додумався. - Я, — каже, — вiзьму ïï до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше — сторожко я сплю, от я ïï утихомирюватиму, як вона занепокоïться! - Ну, — кажу, — добре! Полягали. Прокинувся я вранцi, дивлюсь — сидить мiй приятель, спустивши iз верхньоï полицi ноги, й мугиче: Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? - Чого, — питаю, — такоï сумноï та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва. - Упокоïлась, — питаю. — Як же це так? - Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, — скорше сторожко я сплю! I от бачиш! - Та бачу, — кажу. — То ти й спiвав би вже: Чом вас лихо не приспало, Як я дику гуску? Дискусiï про те, як вважати тепер гуску: чи ïï забито на полюваннi, тобто вона законна дичина, чи вона упокоïïлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго. Ухвалено було вважати ïï за законну дичину, бо ж ïï таки було, хоч i на крило, а проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляється з пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла. А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м'якому вагонi, в поïздi Куп'янка — Харкiв, забути i нiкому не говорити. Так i зробили. Гуску з'ïли по приïздi на другий день. Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неï крила, стулила ïх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати ïх якраз проти писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей. Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi: - Дякую тобi, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моє серденько, скромний подарунок. Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину. А вона його поцiлувала. Як вороги взагалi весняноï охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйноï озимини. Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи. Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати ïх дуже й дуже нелегко. Дика гуска — птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неï важко. Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, — але що то за полювання, коли воно випадкове. Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховує, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою! Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви: - Тигряча смерть! Одноï благодатноï осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому. Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше. Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi пiд ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi. Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приïздивши з города на охоту. Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже: - Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було ïï встрелити. Дика гуска — звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неï нiкоторого способу нiт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приïздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецькоï вiйни, чи пiсля гапонськоï. Нi, мать-таки, пiсля гапонськоï! Так-так, пiсля гапонськоï, бо пiсля турецькоï я ще парубком був, а пiсля гапонськоï Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонськоï, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав ïï всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неï влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неï, а озеро, ви ж знаєте, хоч i велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн... - Ну, й настрiляв?- з цiкавiстю запитали ми. - Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приïхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiєю бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший! Ми вхопилися за цей спосiб. Дiстали пiдходящу бочку, поставили ïï, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси. Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана... Поставили ми ïï в недiлю. А на другу недiлю мав приïхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приïхав у суботу надвечiр. - Гуси вже, — каже менi приятель — появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неï та й, летючи на озеро, не бояться бiля неï сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, — питає приятель, — жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як? - Сiдай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка. - Добре! Так от ми й вирiшили. Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам. Вискочило це правило у нас тодi з голови. Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти. Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом — не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли! Перед свiтом вийшли. Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiє (на випадок — змерзне!). Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив... Одвiз я його до бочки. Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив. Посадив i поплив до берега. Не встиг од'ïхати метрiв з пiвсотнi, чую — гукає: - За твоє здоров'я! Холодно! Доïхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею. Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це: - Рррятуйте! — крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв! - Бреди, — кричу, — до берега! - Не вибреду!! — кричить. — Мулько! Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна — I до бочки... Пiд'ïздимо, — бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче. - Чого ти нiби пiрнути хочеш? — питаємо. - Р-р-р-ушниця пiрнула! - Ну, вилазь уже на човна! - А р-рушниця? - Потiм рушниця! Втягли ми його на човна, транспортували до берега. Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить. А тут уже й сонечко виткнулося... Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю. - Чого тебе, — питаю я в приятеля, — чорти перекинули? - Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло! - Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? — кажу йому. - Нема! - Пiрнула? - Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула! - Ага! Розумiю! — кажу. А гуси летять, а гуси летять! I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають. - Ну, що ж далi? — питає приятель. - Кричи, — кажу: Гуси, гуси, гусенята, Вiзьмiть мене на крилята - Та понесiть до матiнки. - До матiнки, — каже вiн, — далеко! А от якби на гiiч!
Дика гуска